офіс київ
офіс буча
офіс львiв

м. Київ, вул. Солом'янська, 23 а

тел.:(044) 275-55-56 тел.:(067) 767-27-47

м. Буча, вул. Енергетиків

тел.:(04597) 48-4-38 тел.:(067) 423-77-54

м. Львів, вул. Шолом - Алейхема, 16

тел.:(099) 17-33-116 тел.:(050) 105-43-44

Київський офіс

(044) 275-55-56

(067) 767-27-47

м. Київ, вул. Солом'янська, 23 а

Львівський офіс

(04597) 48-4-38

(067) 423-77-54

м. Буча, вул. Енергетиків, 8 

Бучанський офіс

(099) 17-33-116

(050) 105-43-44

м. Львів, вул. Шолом - Алейхема, 16

 

ВСУ роз’яснив коли застосовується реституція

Верховний Суд України 29 березня 2017 року розглядаючи справу  № 6-3104цс16 за позовом прокурора в інтересах держави про визнання недійсними договору купівлі-продажу та свідоцтва про право власності, скасування записів про право власності та рішень про державну реєстрацію прав, зобов’язання повернути земельну ділянку зробив правовий висновок про застосування реституції:

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. 

У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.
Положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

 

ПОЗИЦІЯ ВСУ: витребування майна із чужого незаконного володіння.

 

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ 

29 березня 2017 року                                                                   м. Київ 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Гуменюка В.І.,

 

суддів

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

 

 

Сімоненко В.М.,

 за участю прокурора Халанчук Олени Сергіївни,

 розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом виконувача обов’язків прокурора м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа − реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, про визнання недійсними договору купівлі-продажу та свідоцтва про право власності, скасування записів про право власності та рішень про державну реєстрацію прав, зобов’язання повернути земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року,

 в с т а н о в и л а:

У грудні 2014 року виконувач обов’язків прокурора м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що рішеннями Миколаївської міської ради ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку, що відноситься до прибудинкової території та належить до земель житлової та громадської забудови, яку останній 25 березня 2014 року відчужив за договором купівлі-продажу ОСОБА_1.

Позивач вважав, що оскільки рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 30 липня 2014 року скасовані зазначені рішення міської ради та визнано недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім’я ОСОБА_2, і зобов’язано останнього повернути земельну ділянку Миколаївській міській раді, то підлягає визнанню недійсним і договір купівлі-продажу, укладений 25 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1.

Під час розгляду справи позивач змінив позовні вимоги та, посилаючись на викладене, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1, що розташована за АДРЕСА_1, укладений 25 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; скасувати запис про право власності на нерухоме майно та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності та зобов’язати ОСОБА_1 повернути Миколаївській міській раді зазначену земельну ділянку в придатному для використання стані шляхом знесення розташованого на ній житлового будинку.

Ленінський районний суд м. Миколаєва рішенням від 21 травня
2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 6 липня 2015 року, позов виконувача обов’язків прокурора
м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради задовольнив частково: визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1, що розташована за АДРЕСА_1, укладений 25 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнав недійсним свідоцтво про право власності на розташований на зазначеній земельні ділянці житловий будинок загальною площею 221,1 кв.м, видане ОСОБА_1 7 жовтня 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області та скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; зобов’язав ОСОБА_1 повернути Миколаївській міській раді зазначену земельну ділянку в придатному для використання стані шляхом знесення житлового будинку; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив; вирішив питання розподілу судових витрат.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 травня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 6 липня 2015 року залишила без змін.

21 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав постанови Верховного Суду України від 31 жовтня й 7 листопада 2012 року, 18 вересня 2013 року, 29 жовтня й 19 листопада 2014 року, 13 травня 2015 року та 17 лютого
2016 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог виконувача обов’язків прокурора м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Халанчук О.С., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що рішеннями Миколаївської міської ради від 22 листопада та 20 грудня 2012 року у власність ОСОБА_2 виділено земельну ділянку площею S_1 АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на підставі яких 7 березня 2013 року він отримав свідоцтво про право власності на земельну ділянку.

25 березня 2014 року ОСОБА_2 відчужив зазначену земельну ділянку ОСОБА_1, який збудував на ній житловий будинок та отримав 7 жовтня
2014 року свідоцтво про право власності на нерухоме майно (а.с. 7–8, 12).

12 березня 20014 року прокурор м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся з позовними вимогами до ОСОБА_2, посилаючись на незаконність рішень міської ради.

Апеляційний суд Миколаївської області рішенням від 30 липня
2014 року визнав незаконними та скасував рішення Миколаївської міської ради від 22 листопада та 20 грудня 2012 року в частині безоплатної передачі у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, визнав недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім’я останнього, та зобов’язав ОСОБА_2 повернути земельну ділянку Миколаївській міській раді (а.с. 9–11).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до частини першої статті 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнання недійсним правовстановлюючого документа ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку анулювало правові наслідки угоди між ним та ОСОБА_1, тому договір купівлі-продажу слід визнати недійсним, а земельну ділянку – повернути власникові – територіальній громаді.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, зазначив про безпідставність посилання суду на положення частини першої статті 216 ЦК України та зауважив, що це не вплинуло на його остаточні висновки, оскільки належним способом захисту порушеного права на спірну земельну ділянку є саме витребування земельної ділянки.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки:

— захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову за наявності підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача (від 7 листопада 2012 року від № 6-107цс12);

— витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (17 лютого 2016 року № 6-2407цс15).

— норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину і відчуженого третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують, передбачені статтею 388 ЦК України підстави, які дають право витребувати в набувача це майно (від 31 жовтня 2012 року № 6-53цс12; 18 вересня 2013 року № 6-95цс13; 29 жовтня 2014 року № 6-164цс14;
19 листопада 2014 року № 6-170цс14; 13 травня 2015 року № 6-67цс15;
17 лютого 2016 року № 6-2407цс15).

Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання усунення цієї невідповідності Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

У справі, яка є предметом перегляду, виконувач обов’язків прокурора м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом, посилаючись на положення статей 16, 203, 215 216, 387 ЦК України.

Під час розгляду справи позивач змінив предмет позову і посилаючись на те, що ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку, право власності на яку визнано недійсним у судовому порядку, просив, у тому числі, визнати недійсним спірний договір купівлі-продажу відповідно до вимог статей 16, 203, 215 ЦК України, а також зобов’язати ОСОБА_1 повернути її Миколаївській міській раді.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.

У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Схожі правові висновки містяться в наданих для порівняння постановах Верховного Суду України.

У справі, яка є предметом перегляду, суди зазначених норм матеріального права не врахували, неправильно застосували норми статей 215, 216 та 388 ЦК України, не з’ясували правомірність набуття майна ОСОБА_1, чи є він добросовісним набувачем майна, а також чи вибуло майно з володіння власника поза його волею, що призвело до неправильного вирішення справи.

З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.

Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

З огляду на викладене, ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
5 жовтня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від
6 липня 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 травня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті
355 ЦПК України.

 

Головуючий   В.І. Гуменюк

 Судді:                                                                                   

Н.П. Лященко

 Л.І. Охрімчук

 В.М. Сімоненко


Також читайте:

1.«Непорушність» та «абсолютність» права власності: реалії українського «задзеркалля» — виступ адвоката Лисенко Ярослава.

2. ВСУ: витребування майна із чужого незаконного володіння.

 

Copyright © 2013 Lysenko

Яндекс.Метрика