Верховний Суд України у справі про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення надмірно сплачених сум ввізного мита й податку на додану вартість виніс окрему ухвалу від 09.10.2017 у справі № 21-1888а17, яка скерованої на адресу ДФС України.

Окремою ухвалою ВСУ ухвалив довести до відома Державної фіскальної служби України про допущене посадовими особами Східної регіональної митниці порушення впродовж 2001–2006 років положень статті 124 Конституції України, статті 11 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій» та статті 115 Господарського процесуального кодексу України.

Так, У 2003 році Товариство подало до господарського суду Харківської області позов до Митниці та Відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсними рішень про визначення коду товару, про присвоєння товару – тканині поліпропіленовій рукавній з поліпропіленових стрічок – коду Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі – УКТ ЗЕД) 5407.20.1100, вважаючи, що цей товар має класифікуватися за кодом УКТ ЗЕД 5407.20.1900, та про стягнення зайво сплачених 42 133 грн 85 коп. ввізного мита та 8426 грн 77 коп. ПДВ.
Судами визнано недійсними оскаржувані рішення Митниці про визначення коду товару та постановив стягнути надмірно сплачені суми ввізного мита й ПДВ.
В 2005 року Товариство подало заяву до Європейського суду з прав людини (далі – Суд) на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція).
В ухваленому за заявою Товариства рішенні від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) (далі – Рішення) Суд встановив наявність втручання у мирне володіння майном, а відтак – порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, та вказав на обов’язок держави Україна сплатити Товариству, зокрема, 3000 євро відшкодування моральної шкоди.
Згідно з частиною першою статті 166 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб’єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. Про вжиті заходи суд повідомляється не пізніше одного місяця після надходження окремої ухвали.
Відповідно до частини першої статті 241 КАС справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими, зокрема, главою 2 розділу IV цього Кодексу, стаття 233 якої передбачає право суду на постановлення окремої ухвали у випадках, встановлених статтею 166 цього Кодексу.
У Рішенні від 24 листопада 2016 року Суд зазначив, що, як було встановлено національними судами, в період між 2001 і 2006 роками органи митної служби присвоювали неправильний код товару, який підприємство-заявник імпортувало в Україну, що призводило до значного збільшення ставки ввізного мита та змусило підприємство-заявника регулярно звертатися до суду з ідентичними претензіями.
Так, Суд вказав на наявність восьми остаточних рішень, якими було скасовано чотирнадцять відповідних рішень органів митної служби та вирішено повернути надмірно сплачене податкове зобов’язання.
І хоча в кожному окремому випадку національний суд виносив рішення на користь підприємства-заявника та зупиняв виконання оскаржуваних рішень, це не завадило органам митної служби продовжувати присвоювати один і той самий неправильний код тому самому імпортованому товару. Іншими словами, судові рішення були позбавлені будь-якого процесуального ефекту і обмежувалися лише повідомленням факту відшкодування.
Суд також надав значення і заявам національних судів про те, що така практика ставила під сумнів остаточність їх рішень та авторитет судів у цілому. Суд вказав, що немає жодних підстав ставити під сумнів такі судові рішення та інтерпретував це як ознаку того, що, по-перше, органи митної служби діяли свавільно, та що механізми припинення такої практики були відсутні.
Статтею 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України у редакції, чинній у період з 2001 року по 2006 рік, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
За правилами статті 11 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій», чинного у згаданий вище період, судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність.
Положення щодо обов’язковості судових рішень, зокрема у господарський справах, було закріплено й у статті 115 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК).
Ураховуючи зміст наведених вище законодавчих положень та з огляду на встановлені судами України та Судом обставини щодо свавільної діяльності органу митної служби, вбачається систематичне порушення посадовими особами Митниці впродовж 2001–2006 років положень статті 124 Конституції України, статті 11 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій» та статті 115 ГПК.
Наслідком такої протиправної діяльності суб’єкта владних повноважень стало не лише порушення гарантованого Україною згідно зі статтею 1 Конвенції права Товариства на вільне володіння майном, а й завдання збитків Державному бюджету України у зв’язку з її обов’язком виплатити позивачу суми відшкодування моральної шкоди.
Тому Верховний Суд України, беручи до уваги необхідність усунення причин порушення Україною Конвенції і протоколів до неї та створення передумов для зменшення числа заяв до Суду проти України, вважає за потрібне постановити окрему ухвалу щодо порушення закону посадовими особами Митниці та довести інформацію про його допущення до відома Державної фіскальної служби України, серед завдань якої – реалізація державної політики у сфері державної митної справи.